Aдвoкaт Рівне послуги адвоката м.Рівне

Касаційна скарга

наведено приклад складання касаційної скарги у цивільній справі



 

Вищий спеціалізований суд України

з розгляду цивільних і кримінальних справ

01043, м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 4 а

 

позивач:

(особа, яка подає касаційну скаргу) 

 

Прізвище, ім’я, по батькові

адреса, засоби зв’язку

 

відповідач-1: 

Прізвище, ім’я, по батькові

адреса, засоби зв’язку

 

відповідач-2:

Прізвище, ім’я, по батькові

адреса, засоби зв’язку

 

відповідач-3:

Прізвище, ім’я, по батькові

адреса, засоби зв’язку

 

відповідач-4

 

Прізвище, ім’я, по батькові

адреса, засоби зв’язку

 

відповідач-5:

 

Прізвище, ім’я, по батькові

адреса, засоби зв’язку

 

 

КАСАЦІЙНА  СКАРГА

 

на рішення Апеляційного суду ___________ області від _______ 2016 року

 

Рішенням ___________ районного суду ___________ області від _______2015 у справі №___________ мій позов до __________________________________про застосування наслідків недійсності частково нікчемного правочину, визнання права власності на нерухоме майно, визнання частково недійсним договору іпотеки і застосування наслідків його недійсності, та визнання виконавчого листа таким, що частково не підлягає виконанню, було задоволено:

- застосовано наслідки недійсності нікчемного правочину - договору купівлі-продажу житлового будинку, посвідченого _____________ приватним нотаріусом _______________., зареєстрованого в реєстрі за №____, в частині відчудження мною, ______________, для ______________ належної мені 1/3 частини житлового будинку разом із надвірними будівлями, розташованого по вул._____________(адреса).

- скасовано здійснену __________2007 року Комунальним підприємством ______________ державну реєстрацію права власності ____________ на житловий будинок, розташований по вул._______________, в частині реєстрації за _______________ права власності на 1/3 частку цього житлового будинку, яка належить мені;

- визнано за мною _________________ право власності на 1/3 частку житлового будинку разом із надвірними будівлями, розташованого по вул. _________________________;

- визнано недійсним договір іпотеки № ______________ від ________2008 р., укладений між _______________ та ________________правонаступником якого є ________________, за яким було передано в іпотеку житловий будинок разом із надвірними будівлями, розташований по вул.____________________;

- зобов'язано Приватного нотаріуса ____________________зняти заборону на відчуження житлового будинку із надвірними будівлями, розташованого по вул.______________, накладену на підставі договору іпотеки № ______________ від _________р., та виключити з державного реєстру іпотек запис про обтяження цього нерухомого майна іпотекою, що був внесений до Державного реєстру іпотек на підставі договору іпотеки №____________ від __________2008 року;

- визнано виконавчий лист, виданий _________ року ___________ судом ________ області за заочним рішенням _________________ суду __ області від __________ 2013 року у справі _________ таким, що не підлягає виконанню;

- вирішено питання про судові витрати, -  (далі – Рішення суду першої інстанції).

При прийнятті свого рішення суд першої інстанції виходив з того, що:

- договір купівлі-продажу житлового будинку, посвідчений __________2007 р. приватним нотаріусом ___________., в частині відчудження мною для _________ належної мені 1/3 частини житлового будинку разом із надвірними будівлями, розташованого по вул._______________ Є НІКЧЕМНИМ на підставі ч.2 ст.207, ч.1 ст.220 ЦК України та ч.2 ст.228 ЦК України оскільки  він порушує публічний порядок, адже спрямований на незаконне заволодіння моїм майном, я не підписувала цей правочин, а тому і не укладала його, що підтверджено висновком експерта від ____________ № ____________ судово-почеркознавчої експертизи де встановлено, що підпис від мого імені вчинений іншою особою;

- решта позовних вимог, є похідними від вирішення первісної щодо застосування наслідків нікчемного правочину, оскільки нікчемний правочин не створює жодних юридичних наслідків, тому незаконність переходу у власність _____________ належної мені 1/3 частини житлового будинку, вказує на підставність задоволення моїх наступних позовних вимог по визнанню недійсним договору іпотеки, за яким ____________ передав в іпотеку набутий за нікчемний правочином житловий будинок, та по визнанню виконавчого листа, виданого для________________, таким, що не підлягає виконанню, оскільки цей виконавчий лист був виданий для ____________ за рішенням суду про звернення стягнення за недійсним договором іпотеки на набутий за нікчемним договором житловий будинок.

Рішенням Апеляційного суду ___________ області від _________ 2016 р. Рішення суду першої інстанції було скасовано та в задоволенні моїх позовних вимог було відмовлено (далі – Оскаржуване рішення). 

При прийнятті Оскаржуваного рішення апеляційний суд виходив з такого:

-  я пропустила строк позовної давності, який на думку апеляційного суду складає три роки (а не 10 років, як те було встановлено ч.4 ст.258 ЦК України, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин – на дату «вчинення» нікчемного правочину у 2007 році); 

-  у 2013 році, до подання цього позову, я зверталась до суду з іншими позовними вимогами щодо цього правочину, а саме я просила його розірвати, рішенням суду було відмовлено у цьому позові, у «вступній» (тобто не у мотивувальній і не у резолютивній) частині цього рішення 2013 року, прийнятого щодо вимог з інших підстав і про інший предмет стверджено про укладення цього правочину мною і моїм братом, а тому, на думку апеляційного суду ця обставина має преюдиційне значенні і вже не потребує доведення попри наявність висновку судово-почеркознавчої експертизи за якою я цей правочин не підписувала.    

 

Оскаржуване рішення апеляційного суду вважаю незаконним і необгрунтованим з наступних доводів та підстав: 

 

Судом апеляційної інстанції було порушено та неправильно застосовано норми ч.4 ст.258 Цивільного кодексу України, яка діяла і була чинною на час виникнення спірних правовідносин у 2007 році (дати нікчемного правочину), ч.2 ст.207, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228, ст.253, ч.1 ст.261 ЦК України, ч.3 ст.10, ч.4 ст.60, ч.3 ст.61, п.2 ч.1 ст.214, ст.212,  п.3 ч.1 ст.215 Цивільного процесуального кодексу України, а також не враховано висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 22.04.2015 р. у справі за № 6-209цс14, внаслідок чого апеляційним судом було неправильно вирішено справу і прийнято незаконне і необгрунтоване Оскаржуване рішення.

1.  Так, за матеріалами цієї цивільної справи та що ніким не оспорюється:

-     за договором дарування від _________2004 р., посвідченого приватним нотаріусом __________., зареєстрованого в реєстрі правочинів за №___ я та мій брат набули у власність від свого батька житловий будинок, розташований по вул._______________, у розмірі 1/3 та 2/3 частках відповідно;

-  на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку від ___________2007 р., посвідченого приватним нотаріусом ___________, зареєстрованого в реєстрі за №___, за відповідачем-1 було зареєстровано право власності на це нерухоме майно, у тому числі і на 1/3 частину цього будинку, яка належить мені;

всі ці роки, в тому числі із 2007 року і по нині, я проживала і проживаю нині у вищезазначеному житловому будинку по вул._________________, це моє єдине житло, що підтверджується наявними у справі матеріалами, зокрема, даними про реєстрацію мого місця проживання із будинкової книги та паспорту;

- у 2012 році я разом із своїм братом звернулася до суду із позовом про розірвання вищезазначеного договору купівлі-продажу так як ніхто мені не сплачував грошей за нього і не відбулось переходу права власності, у задоволенні якого мені було відмовлено;

-   у 2014 році з інших підстав, про інший предмет, і для вирішення спору з іншими сторонами я звернулася до суду із цим позовом, обгрунтувала свій позовм тим, що правочин в частині відчуження належної мені 1/3 частини житлового будинку є нікчемним, оскільки я не підписувала і не укладала його, підпис від мого імені був вчинений іншою особою, що було встановлено і висновком експерта від ______ р. № __________судово-почеркознавчої експертизи.

Частиною 2 статті 59 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За нормами ч.3 ст.143 ЦПК України та п.1.1. розділу І  науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень затверджених наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 №53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 26.12.2012 №1950/5) ідентифікація виконавця підпису належить до завдань почеркознавчої експертизи.

Наукова обґрунтованість та об'єктивність висновку експерта не викликає сумнівів щодо його правильності, оскільки належними та достатніми доказами не спростовуються. Вказаний висновок експерта є категоричним, повним та ясним, а тому є усі підстави для прийняття його судом як належного та допустимого доказу тієї обставини, що договір купівлі-продажу житлового будинку від ________2007 р. мною не підписувався і, відповідно, мною не укладався.

Звідси зрозуміло, що коли особа не підписувала договір, щодо якого законом установлено вимоги укладення такого договору у нотаріально посвідченій письмовій формі, то такий договір дійсним не може бути, адже такої конструкції у праві не існує.

Згідно ч.2 ст.228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Частиною 1 статті 228 ЦК України у редакції, яка була чинною у 2007 прці на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. 

Згідно статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Отже, оскільки я не підписувала договір купівлі-продажу належного мені на праві спільної часткової власності житлового будинку по вул._________________ від __________2007р., то за цим договором, якого я не укладала , здійснено незаконне заволодіння належним мені майном (1/3 частиною житлового будинку), чим порушено моє конституційне право власності, передбачене ст.41 Конституції України.

Навряд чи можна наважитись і сказати, що коли я не підписувала договір, то відчуження мого житлового будинку відбулось законно.

 

Отже, цей правочин в частині відчуження належної мені частки житлового будинку, посвідчений _________.2007 р. приватним нотаріусом _________________., зареєстрований в реєстрі за №___, є на підставі  ч.2 ст.228 ЦК України нікчемним, оскільки він порушує публічний порядок.

 

Апеляційний суд у своєму рішенні не заперечив ту обставину, що цей правочин є нікчемним з огляду на вищенаведене.

 

Крім того, відповідно до ст.657 ЦК України в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

 

Згідно ч.2 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

 

Відповідно до ч.1 ст.220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. 

 

Відповідно до ч.2 ст.215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

 

Закон ч.1 ст.220 ЦК України та в ч.2 ст.228 ЦК України встановив нікчемність таких правочинів.

 

Згідно ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

 

Відповідно до ч.5 ст.216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. 

Щодо необгунтованості мотивів апеляційного суду відносно пропущення мною строку позовної давності зазначаю настуне:

На час виникнення спірних правовідносин (_________2007р. – дата «вчинення» і нотаріального посвідчененя нікчемного договору купівлі-продажу) стаття 258 ЦК України містила частину 4, якою для таких вимог було встановлено спеціальну позовну давність.

Так, редакція статті 258 ЦК України  станом на __________2007 р. (із змінами в редакції Закону України від 22.12.2006 524-V) містила частину 4, згідно якої до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину застосовується позовна давність у десять років 

Із набранням 01.01.2004 р. чинності Цивільним кодексом України позовна давність є інститутом матеріального права, що підтверджується змістом норм глави 19 ЦК України, який є матеріальним законом.

Інакше кажучи, чинна на час виникнення спірних правовідносин ч.4 ст.258 ЦК України є матеріальною нормою з усіма випливаючими з цього наслідками.

Відповідно до  частини  першої  статті 58 Конституції України закони та інші  нормативно-правові  акти  не  мають зворотної  дії  в часі,  крім випадків,  коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Як випливає  з  Рішення  Конституційного  Суду  України   від 9 лютого 1999 року N 1-рп/99, частину першу статті 58   Конституції    України    щодо    дії нормативно-правового  акта  в  часі  треба  розуміти так,  що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою  ним  чинності,  тобто до події,  факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт,  під час дії  якого  вони настали або мали місце.

Відповідно зміст  суб'єктивного  права  особи,  у  тому числі права особи на звернення до суду, слід визначати із застосуванням законодавства, яке діяло на момент виникнення відповідного права. 

 

Наведене узгоджується із усталеною судовою практикою та підтверджується обов’язковою для врахування всіма судами правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 22.04.2015 р. у справі за № 6-209цс14, де констатовано:

«Вирішення судом справ здійснюється на підставі актів цивільного законодавства, які є чинними на час виникнення спірних правовідносин (стаття 58 Конституції України, стаття 5 ЦК України).

У разі заявлення стороною у спорі про застосування позовної давності до правовідносин, які на час їх виникнення, регулювалися нормами матеріального права, до яких згодом внесені зміни, вважається, що застосуванню підлягає та норма права, яка була чинною НА ЧАС ВИНИКНЕННЯ спірних правовідносин, що є підставою для відмови для задоволення заяви про застосування позовної давності щодо таких правовідносин».

Також про це прямо роз’яснено в інформаційному листі Вищого адміністративного суду України від 05.07.2011  р. № 945/11/13-11.

Отже, цей позов подано мною в межах встановленого строку спеціальної позовної давності, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин у 2007 році, та яка становила 10 років.

 Про це мною було зазначено у позовній заяві, у додаткових поясненнях мого представника, викладених у письмовій формі та поданих суду першої інстанції, які наявні у справі, та пояснено в суді апеляційної інстанції моїм представником.

Однак, апеляційним судом вищезазначених норм закону та обов’язкової для застосування правової позиції Верховного Суду України у справі № 6-209цс14 не було враховано, будь-яких мотивів непогодження із доводами моєї позовної заяви та додатковими письмовими поясненнями мого представника, які наявні у матеріалах справи, що застосування у цій справі спеціальної позовної давності у 10 років згідно чинної на час виникнення спірних правовідносин ч.4 ст. 258 ЦК України апеляційним судом не наведено, внаслідок чого апеляційний суд помилково дійшов свого висновку про пропущення мною строку позовної давності у три роки, та внаслідок чого апеляційним судом було прийнято незаконне і необгрунтоване Оскаржувне рішення, з порушенням вищезазначених норм матеріального права та із порушенням вимог процесуального закону щодо оцінки моїх доводів і доказів та мотивування в цій частині свого рішення при відкиданні моїх доказів і доводів.      

 

2.   В той же час, попри неможливість пропущення мною 10-річного строку спеціальної позовної давності, а не 3-х річної загальної, як те помилково вважав апеляційний суд, що вже є підставою для скасування Оскаржуваного рішення, це рішення є незаконним ще й з урахуванням наступних доводів.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Відповідно до змісту п.2 ч.1 ст.214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.4 ст.60 ЦПК України).

Отже, за чітким змістом норм ч.1 ст.261, ст.253 ЦК України та ч.4 ст.60, п.2 ч.1 ст.214 ЦПК України для відмови у задоволенні позову за пропуском строку позовної давності в суді має бути встановлено ДЕНЬ (! – ч.1 ст.261 ЦК), КОЛИ ПОЗИВАЧ ДОВІДАВСЯ ЧИ МІГ ДОВІДАТИСЯ про порушення свого права, причому такий висновок суду має бути підтверджений дослідженими в суді належними та допустимими доказами.

Апеляційний суд (поміж того, що він помилився що власне строку позовної давності) припустився помилки і щодо моменту початку перебігу строку позовної давності.

Так, згідно Оскаржуваного рішення, апеляційний суд вважав, що оскільки нікчемний правочин був вчинений у 2007 році, то саме тоді і почався перебіг трьохрічного строку позовної давності.

Інакше кажучи, апеляційний суд пов’язав початок перебігу строку позовної давності із датою правочину.

Так, за змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому норма ч. 1 ст. 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача. 

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року № 6-152цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Я виконала покладений на мене обов’язок, оскільки об’єктивно навела в позовній заяві обставини, які підтверджують момент (день/термін), з якого мені стало відомо про нікчемний правочин 2007 року – у 2012 році.

До цього, я не знала і не могла знати про це, жила в своєму будинку і нікому його не відчужувала.

Згідно ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Тому, заперечивши про ці обставини і подавши заяву про застосуванню позовної давності відповідач за ч.1 ст.60 ЦПК України зобов’язаний був довести, а апеляційний суд маючи заборону обгрунтовувати своє рішення припущеннями (ч.4 ст.40 ЦПК України) та маючи відповідний обов’язок (п.2 ч.1 ст.214 ЦПК) зобов’язаний був навести в рішенні із посиланням на конкретні докази факт обізнаності або можливості моєї обізнаності про порушення моїх прав раніше обгрунтованої мною у позовній заяві дати (тобто раніше квітня 2012 р.). 

Однак, попри ці однозначні норми матеріального та процесуального права апеляційний суд зовсім не навів належних та допустимих доказів на підтвердження обізнаності чи можливості моєї обізнаності про порушення моїх майнових прав нікчемним правочином 2007 року та не звернення до суду за їх захистом, а обгрунтував своє рішення припущеннями, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України, а також неправильно витлумачив закон (ч.1 ст.261 ЦК України) щодо початку перебігу строку позовної давності, оскільки суд неправильно сприйняв зміст і сутність цієї норми матеріального права та порушив норму ч.1 ст.60 ЦПК України, внаслідок і було неправильно вирішено справу.

Відповідач-1 у поданій ним письмовій заяві про застосування строку позовної давності, з якою погодився апеляціний суд, обгрунтовуючи пропущення мною цього строку, мотивував це датою вчинення правочину 2007 року, тому, за його доводами, цей строк минув у 2010 році.

Як видно із таких доводів, на думку відповідача-1, початок перебігу позовної давності для вимог щодо цього правочину розпочався із дати його вчинення (нотаріального посвідчення) у 2007 році.

Однак, така позиція не витримує критики і спростовується змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України, яка пов’язує початок перебігу строку позовної давності не з дати видачі спірного документа, а з дати (ДНЯ/МОМЕНТУ), коли я довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Інакше кажучи, правове значення має встановлення обставин, які зазначені в ч.1 ст.261 ЦК України, оскільки ІЗ ДНЕМ ВЧИНЕННЯ ПРАВОЧИНУ початок перебіг строку позовної давності в діючому законі не пов’язується.

Така позиція узгоджується із судовою практикою суду касаційної інстанції, зокрема:

Ухвала ВССУ від 22 червня 2011 року (реєстраціний № в ЄДРСР - 16520268), в якій констатовано:

«Суд першої інстанції взагалі не визначився із початком перебігу строку позовної давності, не встановив та не зазначив у рішенні суду, коли ОСОБА_3 дізналася про порушення свого права, а апеляційний суд усупереч вимогам ст. 303 ЦК України, повязував початок його перебігу із моментом видачі ОСОБА_8 державного акту на право приватної власності на земельну ділянку, а не з обставинами, вказаними у ст. 261 ЦК України.» 

 

Подана відповідачем-1 заява про застосування строку позовної давності не містить посилань на жодні конкретні докази, якими обгрунтовується стверджена стороною відповідача обставина пропущення мною строку позовної давсності, окрім самої по собі дати вчинення нікчемного правочину, з якою закон не пов’язує початок перебігу строку позовної давності.

Отже, погоджуючись із зробленою відповідачем-1 заявою про застосування строку позовної давності, роблячи висновок про пропущення мною цього строку і при цьому не посилаючись на докази, якими цей висновок підтверджується суд дійшов своїх висновків із порушеннями норм процесуального права, внаслідок чого неправильно вирішив справу і прийняв незаконне та необгрунтоване рішення, котре не може залишатись в силі і підлягає скасуванню.

Відтак, обставини, що мають значення для цієї справи, необхідність доведення яких вимагається за нормами ст. 253, ч. 1 ст. 261 ЦК України ч.4 ст.60, п.2 ч.1 ст.214 ЦПК України, та які суд в Оскражуваному рішенні вважав встановленими, є недоведеними, має місце порушення зазначених вище норм матеріального та процесуального права через неправильну юридичну кваліфікацію судом спірних правовідносин та неправильного тлумаченого цих норм закону.

Цього апеляційний суд також неврахував, внаслідок чого прийняв незаконне і необгрунтоване Оскражуване рішення та помилково скасував ухвалене відповідно до норм закону рішення суду першої інстанції.

 

3. Щодо того, що у рішенні суду 2013 року у справі за моїм іншим позовом 2012 року, поданим з іншим предметом вимог, з інших підстав, в якому «У ВСТУПНІЙ» частині рішення суду йдеться про укладення мною договору купівлі-продажу, то ця сама по собі обставина не спростовує вищенаведених доводів щодо нікчемності цього правочину через не підписання його мною.

Крім того, за ч.3 ст.61 ЦПК України сбставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише у разі, якщо в ці обставини встановлені у мотивувальній або резолютивній частині рішення суду (А НЕ ВСТУПНІЙ, «ДЕ ВЗАГАЛІ НІЧОГО НЕ ВСТАНОВЛЮЄТЬСЯ»).

Натомість, за змістом ч.1 ст.215 ЦПК України, та за усталеною судовою практикою Верховного Суду України та Вищого спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ преюдиційне значення мають лише ті обставини, які встановлені судом у мотивувальній або резолютивній частині рішення суду, а не у вступній.

У рішенні суду 2013 року, на яке послався апеляційний суд, ЛИШЕ У ВСТУПНІЙ ЧАСТИНІ судом стверджено про укладення мною цього правочину, де фактично узагальнено процитовано зміст позовних вимог на виконання приписів п.1 ч.1 ст.215 ЦПК України, та що за законом не свідчить про встановленя таких обставин.

Інакше кажучи, обставину укладення мною цього правочину (його підписання мною) ніхто при вирішенні цієї справи не встановлював, не перевіряв і у мотивувальній або резолютивній його частинах не зазначав.

На це звертав увагу апеляційного суду мій представник у своїх поясненнях, однак апеляційний суд немотивовано проігнорував це.

Тому, посилання апеляційного суду на зазначені у вступній частині іншого рішення обставини, які жодним чином не стосують предмету цього спору і не спростовують вищенаведеного щодо правильності вирішення цієї справи судом першої інстанції, не витримуються критики.

До того ж, відповідач-1, який у суді першої інстанції подавав заяву про застосування строку позовної давності, не оскаржував в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, погодився з ним, інші відповідачі, які подавали апеляційні скарги, заяву про застосування строку позовної давності не робили, а тому апеляційний суд безпідставно задовольнив в такий спосіб їх скарги, вийшовши за межі апеляційної скарги. Апелянти в цій частині взагалі нічого не зазначали.

Отже, Оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено із додержанням вимог матеріального та прцесуального закону і є таким, що помилково скасовано апеляційним судом.

Враховуючи все вищевикладене, - 

 

Прошу:

 

Скасувати рішення Апеляційного суду ______________ області від ______________ 2016 року і залишити в силі рішення _______________ суду ____________ області від ____________ 2015 року, що було помилково скасоване апеляційним судом.

 

Додаток: 

 

  1. Копія рішення __________ суду __________ області від __________2015 р., та що видана судом, прошита, скрпілена гербовою печаткою суду, підписана суддею , на 4 арк.
  2. Копія рішення Апеляційного суду __________ області від ___________2016 р., та що видана апеляційним судом, прошита, скрпілена гербовою печаткою суду, підписана суддею, на 2 арк.
  3. Оригінал квитанції відділення банку про сплату позивачем судового збору за подання цієї касаційної скарги в розмірі ______ грн. на 1 арк.
  4. П’ять копій касаційної скарги на 20 арк.

 

Позивач,

/прізвище, ім’я та по батькові/               /підпис/                        ___________  2016 р.

 

 

 

 

 

 

 

ключові слова: кассационная жалоба  приклад зразок образец пример оскарження обжаловать Касаційна скарга приклад зразок образец пример ЦПК процесуальний кодекс ЦК України недійсний правочин нікчемний строк позовної давності договір іпотеки правила перебігу приватний нотаріус державний реєстр рішення апеляційний суд рівне адвокат 



Обновлен 17 ноя 2018. Создан 24 ноя 2017



Free counters!