Aдвoкaт Рівне послуги адвоката м.Рівне

 

До питання про визнання недійсним заповіту, договору довічного утримання з підстави, передбаченої ч.1 ст.225 ЦК України




Верховний Суд України у постанові від 29 лютого 2012 р. по справі № 6-9цс-12 (за позовом про визнання заповіту недійсним) висловив наступну правову позицію:

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. 

Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ застосовуючи норми ч. 1 ст. 225 ЦК України також вислювлював наступні правові висновки:

1.  Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Висновок про тимчасову недієздатність такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення такого правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Отже, проведеною у справі експертизою не зроблено висновку про  абсолютну неспроможність ОСОБА_6 в момент укладення договору довічного утримання розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише стверджено, що існуючі в той час порушення її психічної діяльності істотно впливали на її здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, що саме по собі не є підставою для визнання складених в такому стані правочинів недійсними з підстав, передбачених ч. 1 ст. 225 ЦК України.

(Ухвала Колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року, реєстраційний номер в ЄДРСР – 35316654).

2. Правила ст. 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що в момент укладення правочину він перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове зворушення тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд призначає судово-психіатричну експертизу.  

Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, відповідно до ст. 212 ЦПК України.  

Пленум Верховного Суду України в п.16 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року роз'яснив, що для визначення психічного стану на момент укладення правочину суд відповідно до ст. 145 ЦПК України зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до ст. 212 ЦПК.

З матеріалів справи вбачається, що з метою з'ясування психічного стану позивача під час укладення оспорюваного правочину у справі була  проведена посмертна судово-психіатрична експертиза та надано висновок  експертів з цього питання.

Судово-психіатрична експертиза не дала однозначного висновку про те, чи усвідомлював ОСОБА_7  значення своїх дій та (або) міг керувати ними під час підписання спірних договорів.  

Частиною 6 ст. 147 ЦПК України передбачено, що висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими ст. 212 цього Кодексу.

Разом із тим доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано  відмовив у задоволенні позову, виходячи з того, що підставою для визнання правочину недійсним по ст. 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент  вчинення правочину  розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними

(Ухвала Колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 листопада 2013 року, реєстраційний номер в ЄДРСР – 36264739).

Потрібно зазначити, що за даними ЄДРСР подібних позицій ВССУ вислювлював неодноразово (реєстраційні номера в ЄДРСР: 33362633, 30265574, 29620048, 16056714, 14402083, 19514341 та багато ін.)

Таким чином, із наведеного слідує, що можливість визнання заповіту, договору довічного утримання недійсним з підстави, передбаченої ч. 1 ст. 225 ЦК України можливе лише у разі наявності категоричного висновку судово-психіатричної експертизи про абсолютну неспроможність особи в момент вчинення заповіту, укладення договору довічного утримання розуміти значення своїх дій та керувати ними.

 



Обновлен 04 июн 2017. Создан 07 апр 2017



 
Free counters!